Скачати

ВОВК І КОЗА

Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:

- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!

Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:

- Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там...

Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.

- Як би заманити сюди кізку? - пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:

- Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.

Прокашлявся вовк, аби пом'якшав голос, і гукнув солоденько:

- День добрий, біленька кізко!

- День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.

- А чого це ти пасешся над бескеттям? - удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?

- О, тут такі смачні гілочки

- Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила

- Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.

- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?

- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!

- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш - спасибі мені скажеш.

Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:

- Ой вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?

Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.

А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.

Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.

ЛИСИЦЯ І ВОРОНА

Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.

«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.

Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.

А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.

«Еге, тут можна поживитися».

Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:

- Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м'ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:

- Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!

Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.

- Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа - далеко йому до тебе!

Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»

А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:

- Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем - ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?

Цього вже ворона не могла стерпіти.

- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?

Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:

- Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м'яса з дзьоба.

І лисиця зникла поміж деревами.

ЛЕВ І ВЕДМІДЬ

Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.

- Добрий день, друже, куди простуєш?

- Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. [14]

- І я голодний,- відказує лев.

- То, може, разом пошукаємо харчу?

- Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?

- Гаразд, леве.

І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.

Лев кинувся до козеняти.

- Моє! Я перший угледів!

- Ні, я перший! - заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.

Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!

- Пусти! - рикав лев.

- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.

- Начувайся, це тобі так не минеться! - гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.

- Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! - відповів ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.

- Щоб я та відступився?

Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.

- На лихо собі зустрів я тебе! - прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!

- Так мені й треба, здумав водитися з таким! - бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!

- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!

Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.

На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога - ледве дишуть.

- Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.

- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.

ГАЛКА Й ПТАХИ

Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі ', надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого - йому й бути царем.

Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.

Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала - годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже

1 Олімп - найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів. [19]

їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!

А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в'язів собі не поскручував, вискубуючи пір'я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі - всі готувалися до великого змагання.

Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку - і вона пожвавішала.

- А чом би й мені не спробувати? Ризик - велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.

Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір'я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір'ям так доладно, що стала справжньою красунею.

Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.

Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:

- Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж [20]таки найвродливіша - галка; хай вона й буде за царя.

Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:

- Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам'ятаю, вона завжди була бридка.

- Хіба я знаю? - відповіла та.- Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!

Аж тут заговорив павич:

- Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!

За мить обізвався голуб:

- А два білих на крилах - мої! Де вона їх узяла?!

- А ото моє! - крикнув бекас.- Галка його в мене поцупила!

- А червоне - моє! - озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір'я:

- Зелене перо на спині - моє!

- Блакитний пух на шиї - мій!

Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:

- А заберімо кожен своє пір'я! Я перший візьму!

І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір'їну. [22]

Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір'я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.

- Так їй і треба,- сказала зозуля качці.- Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.

Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.

Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.

ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ

Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину - засівати своє поле.

День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя. [23]

Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.

«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»

Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.

- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце

й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.

- Зажди трохи, друже! - гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!

Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.

- Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за всіх птахів?..

Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.

От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.

Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.

Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:

- Цьому чоловікові я зобов'язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.

Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.

«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.

Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.

Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:

- Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!

Та орел мовби й не чув - летів собі далі.

- Віддай, кажу тобі! - гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?

Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.

Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.

Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:

- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.

Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.

Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:

- О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!

Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.

Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:

- Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!

СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ

Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.

Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»

Часто він казав собі з гіркотою:

«Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».

Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]

- Діти мої любі, чую - недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.

Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.

- Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? - питає перший син.

- Напевне, гроші,- відповідає другий.

- А як там лише кілька золотих? - засумнівався третій.

- Хто його знає. Краще перекопаймо все,- сказав четвертий.

Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.

- Глибше копаймо! - наказував старший.

- Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не

знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.

- А чи не викопав хтось інший того скарбу? - питає перший син. [63]

- А чи був він там узагалі? - засумнівався другий.

- Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо,- заперечив перший.

Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.

- Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? - каже один син.

- Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!

Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!

Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.

Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.

Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.

- Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися,- кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу - любов до праці. [64]

Реклама