Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:

— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.

Вони встали, подивилися — справді є баранець з золотою вовною.

Баба того баранця стригла, з вовни виробляла ліжники, сукна, сведри, рукавиці, запаски. І капці собі вплела до смерти. Ссукала волоки. І злагодила собі з тої золотої вовни все вбрання до смерти. Нарешті баба щось задумалася. І каже:

— Сину мій і ти, невісто, я хочу вам сказати, що хочу собі дім будувати. Із чотирьох дощок, а в нім стелити з-під гибля трісок.

Як це їй зробили, баба померла. Як бабу несли, трембіти трубили, дзвони дзвонили. І тоді бабу похоронили. І всі люди заплакали, як бабу поховали. Тоді син дав того баранця з золотою вовною за бабину душу. Тоді люди увірили, що хто разує п'ятниці, той знає, коли буде вмирати.

Реклама