Зареєстрованих на сайті: Всього: 379 Нових за місяць: 0 Нових за тиждень: 0 Нових вчора: 0 Нових сьогодні: 0 З них Адміністраторів: 2 Модераторів: 1 Провірених: 6 Користувачів: 362 З них Хлопців: 153 Дівчат: 226
У тих місцях, де нині Гурзуф, в давні часи все було покрито дрімучими лісами. Багато звірів водилося в тих лісах: і ведмеді, і олені, і барси. Люди жили тільки на вершині Ведмідь-гори. Там стояв величний замок. Далеко видно були його високі вежі, ще далі розносилася слава про його власників - князів Петра і Георгія. Вони були близнюки. Їх мати княгиня Олена, вмираючи, заповідала їм жити в світі і з честю носити батьківські обладунки. Вічно були брати в походах, на полюванні. Мало жили в замку вони, а коли бували там - від підніжжя і до вершини дзвеніла гора музикою. Моряки, яким траплялося в ті ночі плисти повз Ведмідь-гори, лякалися заграви на небі від вогнів багать і смоляних бочок ...
Жили брати дружно, у бої поруч боролися, захищаючи один іншого. Де меч одного промахнеться, там меч іншого влучить у ціль.
Багато вірних слуг було у молодих князів, але вірніше всіх служив їм старий Німфоліс. Страшний вигляд мав він: борода зелена, руки довгі, до колін; очі суворі, спідлоба дивляться. А вдарить він палицею - сотні ворогів валяться. Свисне старий - трава до землі пригинається, море брижами сіпається. Любили князі Німфолиса. У всьому слухалися його.
Пройшов не один рік з дня смерті княгині Олени. Змужніли князі, красивіше їх по всьому Черноморью нікого не було. Кучері до плечей, очі, немов жарини палаючі; глянуть ласкаво, ніби ощасливлять навік, грізно глянуть - затремтить. Стрункі, сміливі, з гордим поглядом, зі сміливою ходою, - вони були улюбленцями народу і грозою ворогів.
Одного разу в темну ніч стукає до братів старий Німфоліс. Встають брати і питають:
- Що тобі треба, дорогий?
- Я прийшов з вами попрощатися. Йду. Не вмовляйте мене, на те не моя воля. А на прощання даю вам по подарунку. Ви осягнете таємницю живучого, довідаєтеся, як влаштований світ і з чого він складається. Але пам'ятайте: ніколи не користуйтеся цим даром з корисливою метою, для якого б то не було насильства, нехай він служить вам тільки для радості пізнання.
Поставив він на стіл дві перламутрових скриньки і зник. Кинулися брати до скриньки, відкрили їх. Знайшли в одному кістяний жезл із написом: "Підніми його - і розступиться море, опусти його - довідаєшся про все, що є в безодні", а в іншій скриньці - два срібних крила, теж з написом: "Прив'яжи їх - і понесуть тебе, куди захочеш, дізнаєшся там все, що забажаєш ".
Ради були брати чарівним подарункам, але ще більше шкода було Німфолиса.
Однак нічого не поробиш. Посумувати за тихими брати і стали жити, не раз згадуючи, як приходив до них сумний Німфоліс в свою останню ніч. Обривалася тоді музика, стихало веселощі в залах замку, захмарювалися тугою обличчя братів.
Притупилася смуток, ще цікавіше зажили брати, час побігло ще швидше. Як задумають брати, рвонеться один в блакитну височінь, а інший по таємничому дну моря з жезлом піде, вражаючи морських чудовиськ твердою рукою, яка ніколи не тремтіла. Дивувалися гості чудовим розповідям Георгія про далекі країни, здригалися найхоробріші побачивши страшних чучел Петра.
Але от почули брати, що в далекому славному місті на швидкій річці є у князя дві сестри, дівчини-близнюки, як і самі брати. Говорили, що сестри - красуні відмінні, такі стрункі, що коли йдуть, ніби корабель по тихому морю пливе, такі сміливі, що гордий погляд своїх блакитних очей ні перед ким не опускають.
Братам би прийти з миром так ласкою, заслужити привітністю любов і повагу, показати себе у всій душевній красі, а вони по-іншому зробили, по-поганому.
Налетіли на далекий славне місто, жителів побили, сестер-красунь силою взяли. А силою узяте - не любов'ю узяте. Насильство і любов ніколи не уживуться.
І хоча з'явилися жінки в замку братів, не змінилося в їх житті нічого. Орли зустріли Орлиця! Не захотіли горді сестри прийняти братів, відкинули їх любов, яку не хотіли подарувати їм в неволі. Якби в піднебессі, ширяючи в безмежні просторі, знайшли б вони один одного ... А в клітці тісній, стальними прутами перевитої, омертвіла душу в сестер і нічого в ній не залишилося, крім презирства і ненависті до братів.
Здригнулися серця братів від болю. І захотіли вони будь-якою ціною купити любов сестер. Приходять до них і говорять:
- Не примушуйте нас горювати, не мучте нас ... Скажіть, що хочете ви за свою любов?
Гордо відвернулися від них сестри, довго мовчали, одна, з вигляду старший, сказала, не дивлячись:
- Свободу раніше дайте нам. А потім будемо говорити як рівні з рівними.
Перезирнулися брати і похитали головами.
- Ні!
Чого тільки не робили молоді князі, щоб змусити посміхнутися красунь-сестер. Вони як і раніше були холодні й мовчазні, немов камені на дні морському.
Затужила брати. Думали в кривавих битвах забути про дівчат - не допомогло: як шип залізний, стирчить в серці знехтувана любов. Думали в пиятиках згасити тугу - не загасили. Перед очима стоять красуні, як судді дивляться на братів.
Каже брат братові:
- Може бути, скажімо їм про наших скриньках, про жезлі і крилах? Вони дізнаються, хто ми з тобою, і допустять нас в свої серця.
Погодився брат і додав:
- Скажи їм, ми владні піднятися до самого сонця і їх підняти туди, ми можемо опуститися в глибини моря та їх повести за собою.
Так і зробив брат. Одна сестра неначе зацікавилася.
- До самого сонця? І в самий глиб морську? Чудернацькими, якщо правда це.
Інша теж подивилася на князя.
Всю ніч не спали брати. Вони пам'ятали заповіт Німфолиса, який попереджав їх, щоб не користувалися вони чарівними предметами з корисливою метою. І тихо міркували, як віднесеться до їх вчинку старий слуга.
- Він нас не засудить, - сказав Георгій. - Адже він, напевно, знає, як важко нам живеться і як потрібна нам дружба цих жінок. Ні, не заради користі, а заради щастя і спокою вирішуємо ми показати те, що приховано від очей людських.
На інший день підв'язав Георгій коню крила, сіли на коня брати із сестрами і піднялися вгору. Не одне хмара вони зачепили, не одна блискавка проносилася повз них на землю, а все вище піднімалися зухвалі. До вечора, немов гора алмазів, засвітилися перед ними сонячні чертоги і прянул на людей, опал, сонячний промінь.
Пролунав голос старого Німфолиса:
- Назад!
Затремтів Георгій, сполотнів в перший раз в житті і повернув коня. Наче вихор мчали вони вниз. Дух зайнявся у сестер, закрилися блакитні очі, без почуттів опустив їх на землю Георгій. Але опам'яталися вони і заговорили глузливо і зухвало:
- Не підняв нас до сонця, біг, як боягузливий заєць. Як жінка слабка, поступив. Негідні ні ти, ні твій брат нашої любові. Ось підемо ми у морі, опустимося в пучину і знову не дійдемо ми до кінця, не побачимо царя морського.
Пересмикнуло образою обличчя Георгія, гнівно глянули чорні очі, страшно загримів його важкий меч про вимощений кам'яними плитами підлогу. Але нічого не сказав князь, гордо вийшов з спокою.
Затуманився Петро. Задумався про завтрашній день, про життя, яка була і яка буде, нахмурив брови ...
На другий день запряг Петро в колісницю коней і повіз сестер і брата до бурхливого моря. Підняв жезл, розступилася безодня, і понеслися вони по дну углиб, де чудовий височів палац. Недалеко ще від'їхали від берега, як з'явився до Петра незримий для красунь Німфоліс в зеленому плащі і сказав:
- Петро, з нечистим задумом опустився ти в глибину. Наказую тобі повернутися, якщо не хочеш загинути сам і погубити всіх.
Нічого не відповів Петро, хльоснув швидких коней. Сестри сміялися всю дорогу. І зважилися брати: їдемо далі. Розгнівався цар безодень, гримнув тризубцем один раз - і убив братів, гримнув другий - і убив сестер. Але не загинули вони. Спливли їхнього тіла, з'єдналися навіки в камені.
І люди побачили в море скелі-близнюки Адалари. Оповідають ці скелі про те, як скорботно кінчаються спроби взяти що-небудь силою від душі людської.
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного гіперпосилання на джерело.
Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
|
Вітаю Вас Гость | RSS
Ви зайшли як: 
Група: Незнайомець 
Стать: 
На сайті: днів
Ти користувач № 0
Особистих повідомлень:
Ваш IР: 18.118.32.6
Браузер: 
2024