Коли Церера, богиня родючості і землеробства, гуляла одного разу по хлібних полях і раділа тому благословенню і вдячності, які їй дарувало людство, з гущі колосів раптом роздався тужливий голос волошок: "О, Церера, навіщо ти сказала вирости нам серед твоїх хлібних злаків, які покривають своїми розкішними колоссям  усю країну? Син землі розраховує тільки кількість баришу, який йому принесуть твої злаки, і не удостоює нас навіть одним прихильним поглядом! Так дай же і нам таку забезпечену колосом вершину, як у хлібних колосів, що поникали від тяжкості, або ж дозволь нам рости  окремо, де б ми могли позбавитися від зневажливих поглядів людини”.

На це богиня відповіла своїм квіточкам: "Ні, милі мої діти, не для того я помістила вас серед шумливих хлібних колосів, щоб ви приносили яку-не-будь користь людству; ні, ваше призначення набагато вище; чим те, яке ви припускаєте і яке припускає людина, : ви маєте бути пастирями серед великого народу – колосів. Тому-то вам і не слідує, подібно до їх, шуміти і хилитися обтяженою головою до землі, а, навпаки – ви повинні вільно і весело цвісти і дивитися, як чистий образ тихої радості і твердої віри, вгору, на вічно блакитне небо – місце перебування божества.

З цієї ж причини дано вам блакитне, кольору небесної тверді, пастирське одіяння, щоб відрізнити вас як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам – вірність. Майте тільки терпіння, настане день жнив, коли усі ці колоси ляжуть під рукою жниць і женців, і тоді ви, що здаються тепер і покинутими і самотніми, привернете на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть і рватимуть вас і, сплівши  з вас вінки, прикрасять ними свої голови або ж, зв’язавши з вас букетики, пришпилять їх собі на груди”.  Слова ці заспокоїли скривджених волошок. Сповнені вдячності, вони замовкли, і раділи своєму видатному положенню і своєму високому призначенню. І так продовжують вони цвісти, як чарівні пастирі, серед моря колосів, що хвилюється, і віщають людям про милість і добрість.